Ukrainian Cosmopolis

Gennadiy Druzenko: star speaker and co-organiser aof our Recovery Forum, active serviceman in the Armed Forces of Ukraine, constitutional lawyer, founder of the Pirogov First Volunteer Mobile Hospital (PDMSh) — one of Ukraine’s best-known frontline medical initiatives — and one of the country's clearest liberal voices.

Since 2014, Gennady has worked at the intersection of war, emergency medical response, constitutional law, and civil society. Long before 2014, he stood at the forefront of Ukraine’s Eurointegration efforts, working on legal reform, constitutional design, and the institutional foundations of a European Ukraine. Since then, he has become one of Ukraine’s sharpest public voices on Ukraine's legal, ethical and political challenges.

In this talk, he asks one of the hardest questions facing Ukraine today: how can Ukraine defend itself against Russian aggression without sacrificing the constitutional principles, civic freedoms, and democratic values it seeks to protect?

🔗 Link to the talk in first comment.

🚑 Link to support the Pirogov First Volunteer Mobile Hospital in second comment. If you would like to make a direct and meaningful contribution to Ukraine’s defence, this is one of the clearest and most effective ways to do so.

🌐 This talk is in Ukrainian. For auto-translation: Settings ⚙️ → Subtitles/CC → Auto-translate → Select language.

Event funded by the European Research Council and the Sutasoma Trust.

At a time when much of what passes for sociology in Ukraine has become little more than message management, Odessa sociologist Olena Knyazeva has managed to conduct something increasingly rare: honest research.

Her findings suggest that loyalty to Ukraine, support for wartime leadership, and trust in political institutions are not the same thing. The gap between them may prove one of the defining political facts of post-war Ukraine.

УКР | ENG

🇺🇦 COSMO TV ПРАЦЮЄ!

Як виграти мир? Пьотр Кульпа — колишній заступник державного секретаря Польщі та багаторічний радник з реформ в Україні — пропонує несподівану відповідь на нашому недавньому форумі «Відновлення після тотальної війни». Справа не в економічному зростанні, багатстві чи продуктивності.

У чому саме — дивіться у відео в першому коментарі.

🇬🇧 More from COSMO TV

How can Ukraine win the peace? Piotr Kulpa — former Polish Undersecretary of State and longtime adviser on reform in Ukraine — offered a surprising answer at our recent forum on Recovery After Total War. The victory will not lie in economic growth, wealth, or productivity.

Then where? Watch the video in first comment to find out.

The talk is in Russian. For YouTube auto-translation: settings ⚙️ → Subtitles/CC → Auto-translate → language

СТИПЕНДІЇ ГРОМАДСЬКОЇ МУЖНОСТІ —
ВІДКРИТИЙ КОНКУРС

Дедлайн — 30 червня.

Місяць в Одесі.
Проживання, проїзд і стипендія.

Деталі та заявка — у першому коментарі.

Cosmopolis Ukrainian Cosmopolis is a hub for intellectual freedom, cultural dialogue, and scholarly exchange, inspired by Odessa’s cosmopolitan heritageare mad about good music!

COSMO TV продовжує роботу.

У цій лекції з нашого форуму «Відновлення після тотальної війни» військовий та політичний аналітик Олександр Коваленко пропонує тривожний погляд на майбутнє України: війна з Росією як постійний стан, а російський вплив — як загроза, що не зникає навіть після завершення бойових дій.

На думку Коваленка, майбутнє протистояння буде не лише зовнішнім, а й внутрішнім. Кремлівська агентура продовжить діяти в Україні, а головним питанням стане не лише як воювати з Росією, а й як розпізнавати ворогів усередині країни.

На форумі прозвучали дуже різні погляди на майбутнє України, і в цьому відео ви також побачите фрагменти гострих дискусій між учасниками з принципово різними позиціями.

Дивіться, думайте, сперечайтеся, діліться.

Відео — у першому коментарі.

КРЕМЛЬ У НАШИХ ГОЛОВАХ — МАНІФЕСТ МАХРОВОЇ НАЦІОНАЛІСТКИ

Виступ Анастасії Пілявської, засновниці Ukrainian Cosmopolis та професорки антропології й політики King’s College London, який підірвав зал і змусив людей плакати. Дивіться і плачте й ви.

Нижче — український переклад виступу.

В одному з недавніх інтерв’ю колишній міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба зауважив, що Путін украв в України перемогу над Третім Рейхом. Перемога над нацизмом перетворилася на частину російського державного культу, і у відповідь Україна дедалі частіше відмовляється від неї як від чогось чужого. Але чому? Адже мільйони українців воювали й гинули за цю перемогу. Адже ми заплатили за неї страшну ціну. Адже Україна була одним із головних полів битви. Чому пам’ять про це має належати Путіну лише тому, що він так вирішив?

У цьому питанні прихована одна з фундаментальних проблем сучасної України.

Війна Росії проти України ніколи не була лише війною за територію. Росія атакує не тільки міста, дороги й електростанції. Вона веде війну за історію, пам’ять, культуру та відчуття належності — проти всього того, що люди зазвичай називають спадщиною. Вона веде війну за смисли, за минуле, за літературу і за право визначати, ким ми є.

Саме тому багато українських суперечок останніх років стосуються не стільки політики, скільки символічної власності: кому належить мова, кому належить історія, кому належать письменники, міста й спогади.

Становлення української нації сьогодні нагадує важке розлучення після довгого насильницького шлюбу. Україна схожа на жінку, яку десятиліттями били, принижували, грабували й переконували, що вона не існує окремо від чоловіка. І ось нарешті вона знайшла в собі сили піти.

Але будь-яке розлучення породжує питання: кому належить спільне майно? Будинок, речі, старі фотографії, сімейні історії, діти. Речі й люди, яких неможливо розділити навпіл. Одна людина намагається викреслити іншу зі спільного життя, вирізати зі світлин, переписати минуле так, ніби другої ніколи не існувало.

І саме тут з Україною відбувається щось дивне.

Росія каже: перемога над нацизмом — наша. Це російська Перемога. І Україна відповідає: так, ви маєте рацію, забирайте.

Але чому ми маємо віддавати цю пам’ять Путіну лише тому, що він накинув її на себе, мов крадений мундир?

Росія каже: російська мова належить Росії. І Україна відповідає: отже, мільйони українців мають відмовитися від мови, якою говорили їхні матері й бабусі, міста й двори, книжки й пісні, любов і горе.

Але чому російська мова повинна належати російській державі? Чому мова, що виросла зі східнослов’янського світу, з Русі та її багатошарової історії, має вважатися власністю Кремля? Чому Путін отримує право її приватизувати?

Росія каже: Булгаков належить Росії, Бабель належить Росії, Одеса належить Росії. І Україна відповідає: так-так, забирайте. Бабеля й Булгакова треба прибрати, Одесу треба українізувати — наче вона ще не Україна. Наче вона недостатньо українська. Але Булгаков і Бабель — це голоси й долі, що виросли на нашій землі. У Києві. В Одесі. В Україні.

Виходить, що в цьому страшному розлученні Україна відмовляється не лише від шафи й посуду. Вона відмовляється від власного одягу, фотографій, від власних дітей. Не тому, що вони їй не належать, а тому, що спогад про кривдника настільки нестерпний, що хочеться викинути все й усіх, до чого і до кого він торкався.

По-людськи це цілком можна зрозуміти. Медея стара як світ.

Але це не лише політично небезпечно. Це ще й дуже, дуже прикро. Бо саме так Україна залишається не суб’єктом власного символічного світу, а функцією російського дискурсу. Опираючись Росії, вона й далі визнає за Кремлем право визначати, що є українським, кому належить історія, кому належить культура, де проходять межі символічного світу, що вважається зрадою і якою мовою слід описувати сам конфлікт.

Коли Кремль каже: це наше, а ми відповідаємо: забирайте, — ми вже визнали, що саме Кремль має право вирішувати, що кому належить.

Це і є концептуальна окупація. Це і є капітуляція української нації.

Територію можна звільнити. Державні кордони можна захистити. Але уява може залишатися окупованою ще дуже довго. Вона залишатиметься окупованою доти, доки ми продовжуватимемо боротися з російською рамкою, залишаючись усередині неї.

Доки ми погоджуємося з Кремлем, що російська мова дорівнює Росії, що російськомовні люди належать Росії, що радянська Перемога — російська, що російськомовна література є власністю російської держави.

Те, що публічно називається деколонізацією, насправді є самоокупацією, яка лише зміцнює імперську карту світу, в порожнинах якої Україна намагається знайти собі місце. У негативному просторі світу, створеного Росією.

Це і є капітуляція. Коли Росія забирає собі мову наших земель — ми відступаємо. Коли Росія забирає собі літературу, створену в наших містах, — ми відступаємо. Коли Росія забирає собі Перемогу, оплачену нашою кров’ю, — ми відступаємо. Коли Росія забирає собі Русь — ми починаємо пояснювати, що все складніше. Коли Росія забирає собі Одесу — ми починаємо доводити, що Одеса «не така».

Але чому ми весь час відповідаємо? Чому ми весь час рухаємося картою, намальованою Москвою?

Справжня незалежність починається не тоді, коли ми краще займаємося контрпропагандою. Не тоді, коли ми стаємо вправнішими маніпуляторами емоцій, ніж кремлівські рупори. Не тоді, коли ми граємо в російську гру трохи розумніше. Незалежність починається тоді, коли ми перестаємо мислити всередині кремлівської карти світу.

Бо боротьба точиться не лише за емоції. Це не конкурс на найкращого пропагандиста. Це боротьба за право визначати категорії. За право визначати культурну географію, історичні лінії та символічний простір.

Саме тому питання російської мови в Україні набагато глибше, ніж звичайна суперечка «за» чи «проти». Річ у тому, що саме уявлення, ніби російська мова належить Російській Федерації, вже є частиною імперської рамки.

Сьогодні це особливо важливо, тому що російська пропаганда чудово адаптується до української мови. Російські боти прекрасно пишуть українською. Штучний інтелект генерує патріотичний україномовний контент. TikTok може бути україномовним і водночас нести кремлівську структуру мислення.

Отже, справа не в мові. Справа в структурах уяви. У тому, хто визначає значення слів — слів, які можна перекласти будь-якою мовою.

Саме тут Україна може перейти від оборони до наступу: зруйнувати монополію Росії на визначення того, ким ми є.

Наша відповідь може бути іншою:

Російська мова не належить російській державі. Російськомовність не робить людину частиною «русского мира». Імперія не володіє культурою. Путін не володіє Перемогою. Кремль не володіє Булгаковим. Москва не володіє Бабелем. Росія не володіє Одесою.

Лише тому, що Путін носить взуття, я не ходитиму босоніж. Лише тому, що Путін п’є воду, я не вмиратиму від спраги. Лише тому, що Путін торкнувся слова «Перемога», я не повинна віддавати пам’ять про свого батька, який за неї воював.

Це і є справжня національна деокупація.

Не очищення простору до стерильної порожнечі. Не випалювання всього складного. Не відмова від пам’яті лише тому, що ворог її забруднив. А повернення собі права на власну складність. Права сказати: Україна — не анти-Росія. Україна — не негативний простір навколо неї. Україна — самостійний історичний, політичний і культурний світ.

І тут я хочу сказати ще одну річ.

Коли мені кажуть, що Україні потрібно «створити національну ідентичність», що українська нація ще має «сформуватися», я гублюся. Бо я не знаю більш сформованої нації. Ця нація відбулася вже у 1991 році, коли переважна більшість її громадян проголосувала за незалежність. Не лише у Львові, а й на Донбасі, у Харкові, Одесі та Дніпрі.

Вона знову проявила себе у 2022 році, коли люди, попри все — попри слабкість інституцій, російських агентів, хаос, страх, втому, корупцію та всі наші біди — стали на захист свого дому. Не тому, що всі говорили однією мовою. Не тому, що всі однаково читали історію. Не тому, що всі любили тих самих поетів. Не тому, що всі шанували одних і тих самих героїв. Не тому, що всі відповідали одному етнічному шаблону.

А тому, що вони знали: це їхня країна. Це їхній дім. Вони не хочуть жити під Москвою. Вони не хочуть, щоб хтось інший вирішував за них, ким вони є. Ось це і є нація.

Не абстрактна чистота. Не єдина мова. Не єдина пам’ять. Не єдина версія минулого. А спільна готовність захищати свободу. Спільне небажання бути чиєюсь провінцією. Спільна здатність самоорганізовуватися, сперечатися, допомагати, злитися, помилятися, витягати одне одного з біди, сваритися між собою — і все одно залишатися разом.

І ця нація зібралася не навколо етнічної чистоти, а навколо певного політичного й людського темпераменту.

Українці дуже різні. Львів, Харків, Одеса, Київ, Дніпро — це різні історичні світи, різні ритми життя, різні кухні, різні культурні темпераменти. Але водночас є речі, які дивовижно впізнавані майже всюди.

Це глибока неприязнь до тиску і недовіра до начальства та авторитарності. Це інстинкт горизонтальної самоорганізації. Це здатність дуже швидко збиратися без команди згори.

Нещодавно я побачила це на власні очі. Ми сиділи великою компанією в ресторані. Потім прийшло ще з десяток людей. Місць не було. Усе було незручно, хаотично, стихійно. Але ніхто не став чекати менеджера, офіціанта чи якогось «відповідального». За хвилину ми самі пересунули столи, розсілися, усе організували й продовжили їсти та пити. Для мене це і є Україна.

Саме так вона зібралася у 2022 році. Не за наказом згори, а знизу. Через горизонтальні зв’язки. Через відчуття спільної справи. Через відчуття спільної гідності.

Є й ще одна дуже українська риса — здатність сміятися всередині трагедії. Українська література, якою б мовою вона не була написана, — у Гоголя, Бабеля, Шолом-Алейхема, Нечуя-Левицького — майже завжди сповнена іронії, самоіронії та живого сміху посеред хаосу і горя. Саме тому Україна так погано переносить імперії. Імперія вимагає вертикалі, однозначності та страху. Україна надто жива, надто іронічна і надто горизонтальна для цього.

Українська нація вже відбулася. Її не потрібно створювати через страх перед мовою, через очищення пам’яті чи через підозру до власних письменників і громадян. Її потрібно звільнити від чужих визначень. Бо політична незалежність без символічної незалежності не має сенсу. А окупована уява не може бути суверенною.

Деокупувати національну уяву України означає перестати запитувати Росію, що нам належить. І залишити собі та повернути собі своє: не тому, що воно чисте. Не тому, що воно просте. Не тому, що воно зручне. А тому, що воно пройшло через нашу землю, через наші міста, через наші родини, через нашу пам’ять і наш біль.

Ми маємо перестати жити у шпаринах російської уяви.

Ми маємо зайняти власний простір. Не антиросійський. Не дзеркально імперський. А свій.

Вільний. Складний. Багатомовний. Європейський. По-справжньому український.

І саме така Україна — не залякана, не очищена до порожнечі, не залежна від кремлівських категорій — може бути по-справжньому суверенною.

Дивіться. Слухайте. Сперечайтеся. Діліться.
Посилання на відео — у першому коментарі.

УКР | ENG

🇺🇦 Починаємо відновлятися після нашого міжнародного форуму «Відновлення після тотальної війни», що став частиною серії відкритих розмов Cosmopolis.

Чому потрібні відверті розмови наживо? Адже у Facebook, YouTube чи TikTok люди часто говорять ще відвертіше. Ще різкіше. І майже ніколи — з відповідальністю. Але саме в цьому і проблема.

Коли сидиш за одним столом і дивишся співрозмовнику в очі, з’являється відповідальність за власні слова. Сказане може бути менш різким. Але воно частіше допомагає зрозуміти, чому інша людина думає саме так, навіть якщо ти з нею категорично не згоден. Саме так суспільства виходять із глухих кутів поляризації. Саме так люди перестають бачити одне в одному карикатури й починають бачити живих людей.

На форумі ветерани говорили з конституційними юристами. Блогери — з військовими. Психологи — з дипломатами, політиками та професорами. Люди, які навряд чи зустрілися б за одним столом за інших обставин, отримали нагоду сказати те, що справді думають.

У найближчі тижні ми публікуватимемо виступи форуму один за одним. Починаємо з Ганни Юдківської — про те, як відновлювати конституційне життя після тривалого режиму надзвичайного стану, які ризики на нас чекають і які рішення варто обговорювати вже сьогодні.

Дивіться. Слухайте. Сперечайтеся. Діліться.

Посилання на відео — у першому коментарі.

🇬🇧 We are starting to recover from our international forum, “Recovery After Total War,” held as part of the Cosmopolis Open Conversations series.

Why do we need frank conversations face to face? After all, people often speak more openly on Facebook, YouTube, or TikTok. More sharply. And almost never with responsibility. And that is precisely the problem.

When you sit around the same table and look one another in the eye, responsibility for your words returns. What is said may be less sharp. But it is far more likely to help us understand why another person thinks the way they do, even when we profoundly disagree. That is how societies find their way out of the dead-end of polarisation. That is how people stop seeing caricatures and begin seeing human beings again.

At the forum, veterans spoke with constitutional lawyers. Bloggers spoke with soldiers. Psychologists spoke with diplomats, politicians, and professors. People who would rarely find themselves in the same room had a chance to say what they actually think.

Over the coming weeks, we will be releasing the forum talks one by one. We begin with Hanna Yudkivska on restoring constitutional life after a prolonged state of emergency: the risks that lie ahead and the solutions we should already be discussing.

Watch. Listen. Disagree. Share.

Link to video in first comment.

Ua | En
Завершився форум «Відновлення після тотальної війни», організований Українським Космополісом.

Це був справді унікальний досвід відвертого багатоголосу — і рідкісний випадок, коли люди з дуже різними поглядами, досвідом, професіями та темпераментами не лише зібралися в одному просторі, а й говорили чесно, уважно та з повагою одне до одного. А це, погодьтеся, вже майже окреме досягнення сучасної цивілізації.

Протягом двох днів військові, ветерани, правники, філософи, соціологи, журналісти, громадські діячі та міжнародні експерти говорили про армію після тотальної війни, примусову мобілізацію, надзвичайний стан, ветеранів і демобілізацію, інформаційну війну, національну уяву, відчуження, довіру до держави та майбутню політичну й суспільну архітектуру України.

У дискусіях взяли участь Анастасія Пілявська, Геннадій Друзенко, Брендан Сіммс, Халід Шептицький, Олександр Коваленко, Володимир Міненко, Ганна Юдківська, Анне ван Аакен, Пьотр Кульпа, Герт Антсу, Сергій Саханенко, Катерина Шаляпіна, В’ячеслав Васильєв, Майкл Васюра, Аюб Ісаков, Уго Полетті, Олена Князєва, Марина Грибанова, Удай Чандра, Юрій Романенко, Інна Голубович і Майя Дімерлі.

Це були непрості розмови. Іноді — гострі. Іноді — дуже незручні. Але, здається, саме завдяки цьому всі учасники, попри різні погляди, стали друзями. Бо зібралися ті рідкісні люди, які цінують інтелект, відвертість і готові сприймати нову інформацію не як образу чи прояв ворожості, а як можливість краще зрозуміти справжній стан речей.

Саме такі розмови сьогодні необхідні, якщо ми хочемо не лише вистояти, а й зрозуміти, якою має бути країна після війни.

Дякуємо всім, хто говорив, слухав, сперечався, ставив запитання і не забував, що повага до співрозмовника — це теж частина відновлення.

EN
The forum “Recovery After Total War”, organised by Ukrainian Cosmopolis, has come to an end.

It was a truly unique experience of open multivocal dialogue — and a rare case when people with very different views, backgrounds, professions, and temperaments not only gathered in one space, but also spoke honestly, attentively, and respectfully to one another. Which, let us admit, is already almost a separate achievement of modern civilisation.

Over two days, soldiers, veterans, lawyers, philosophers, sociologists, journalists, civic actors, and international experts discussed the army after total war, coercive mobilisation, emergency rule, veterans and demobilisation, information warfare, national imagination, alienation, trust in the state, and Ukraine’s future political and social architecture.

The discussions brought together Anastasia Piliavsky, Gennady Druzenko, Brendan Simms, Khalid Sheptitsky, Oleksandr Kovalenko, Volodymyr Minenko, Ganna Yudkivska, Anne van Aaken, Piotr Kulpa, Gert Antsu, Serhii Sakhanenko, Kateryna Shaliapina, Vyacheslav Vasyliev, Michael Wasiura, Ayub Isakov, Ugo Poletti, Olena Knyazeva, Marina Gribanova, Uday Chandra, Yuriy Romanenko, Inna Holubovych, and Maya Dimerli.

These were not easy conversations. At times, they were sharp. At times, deeply uncomfortable. Yet perhaps this is precisely why all the participants, despite their different views, became friends. Because the forum brought together those rare people who value intellect and honesty, and who are ready to receive new information not as an insult or an act of hostility, but as an opportunity to better understand the real state of things.

These are exactly the conversations Ukraine needs today — if we want not only to endure, but also to understand what kind of country should emerge after the war.

We are grateful to everyone who spoke, listened, disagreed, asked questions, and remembered that respect for one’s interlocutor is also part of recovery.